Збереження водних ресурсів Карпат

Збереження водних ресурсів Карпат

Найціннішим річкам Львівщини – Дністру, Стрию і Свічі – загрожує знищення. Таку думку у своєму пості в соціальній мережі Фейсбук висловив дописувач Анатолій Павелко. Дуже актуальними є його зауваження, які публікуємо нижче, адже тема збереження водних ресурсів Карпат є надзвичайно гострою і буде обговорюватись в екологічній панелі Східноєвропейського Форуму гостинності і курортології. Отож до Вашої уваги подальший текст допису.

Багатьом мешканцям області ці річки добре відомі: Дністер – друга за розміром річка України, колиска кількох цивілізацій на Прикарпатті (зокрема, Трипільської), білих хорватів, галицько-волинської держави. Річка, котра впродовж століть відігравала роль живильної артерії для жителів долини – напувала людей і худобу, довколишні поля, слугувала купіллю, шляхом до далеких країв, постачала рибу до столу, створювала сприятливий клімат для заліщицьких помідорів і формувала неповторний краєвид Прикарпаття, бере початок саме на Львівщині.

Стрий – мабуть, найбурхливіша річка Львівщини. Найбільша права притока Дністра, котра вряди-годи несла більше води, ніж сам батько – Дністер. А ще, разом із найбільшою притокою, Опором, улюблене місце відпочинку туристів-водників, рибалок. Найкращі річкові піскові і галькові пляжі в області – на Стрию. Найбільші популяції форелі і харіуса – у Стрию, Опорі і притоках. А ще ця річка є найважливішим джерелом питної води для Львова і найбільших міст Прикарпаття – Дрогобича, Стрия, Трускавця. А ще – простір для відпочинку на природі.

І Свіча – не така знаменита, як дві попередні. Але – найчистіша, найкраще збережена природна річка області, принада для туристів-водників, любителів незайманої природи і кришталево чистої води. Річка, яка струменить на межі Львівської і Івано-Франківською областей і разом з притокою Мізункою, за особливу цінність, оголошена заказником. На Франківщині, але не на Львівщині, де на неї вже гострять зуби ласі до грошей ділки.

У нас час, коли безконтрольна і безкарна забудова міст не залишає людині простору для відпочинку на природі і з природою, коли життєве середовище рідкісних і рослин і тварин зникає зі швидкістю світла, будь-які збережені природні екосистеми – це наш внесок у майбутнє, котре визначатиметься не перевагою грошей над будь-якими цінностями, а забезпеченням гармонійного, спільного розвитку людини і природи. А річки – природні, чисті, стрімкі – належать до найбільш цінних і рідкісних екосистем. У Львівській області ці три річки складають чи не весь «стратегічний запас». Як тільки нові – грошовиті – підкорювачі природи їх забудують – все. Катма. На жаль, дії обласної влади і енергетичних ділків свідчать про те, що замість державницького підходу переважає підхід «бери стільки, скільки можеш взяти». І першими під удар потрапили саме вони: Дністер, Стрий і Свіча.

Річ у тім, що в Україні продовжує діяти так званий зелений тариф – тобто спеціально встановлена ціна на електроенергію, котра визначається у євро і є вищою за ціну реалізації електроенергії споживачам на енергоринку України. Цей тариф поширюється не електроенергію, виробленою сонячними, вітровими електростанціями, малими гідроелектростанціями та низкою інших. І якщо нарікань на екологічну шкоду від сонячних електростанцій, здається, не було, то малі гідроелектростанції мають дуже погану славу.

Електроенергія від малих ГЕС продається державному підприємству «Енергоринок» за зеленим тарифом – ціною, що істотно вища від ціни продажу споживачам. Таким чином, «змішана» з електроенергією інших виробників, вона підвищує вартість електроенергії для споживачів – населення і господарства. І це у країні, де існує надлишок електроенергії і її продають за кордон дешевше, ніж на власному ринку. При цьому усьому загальний виробіток електроенергії від близько півтори сотні малих, міні та мікроГЕС в Україні у 2018 році склав аж… 0,25 %. Чверть відсотка.

Чому ж екологи, туристи, науковці, рибалки виступають категорично проти забудови особливо цінних річок гідроелектростанціями – великими і малими?

Основна причина – у тому, що вся історія будівництва гідроелектростанцій в Україні рясніє прикладами згубних наслідків для людини і природи.

Той же ж Дніпро з каскадом гідроелектростанцій, для яких затопили величезні масиви земель і десятки поселень.

І малі ГЕС, через які десятки річок перетворились на вервички ставків із гнилою водою або на сухі річища, де вода з’являється тільки у періоди паводків.

Десяток видів риб, зникнення яких, як зазначено у Червоній книзі, спричинено гідротехнічним будівництвом. Цих риб не побачать наші діти, вони більше не зблиснуть у струмені рибалці, вони більше не йтимуть угору річкою тисячолітнім маршрутом, щоб продовжити життя.

Убитий водний туризм, який дає здоров’я, наснагу і можливості для відпочинку. Той, хто любить кришталеву воду чи той, хто підкорює пороги гірських річок, ніколи не проміняє їх на позеленіле, замулене водосховище-ставок.

Зникла або забруднена прісна питна вода, що є не просто джерелом життя, але й його колискою і самим життям.

Пляжі, з яких зникатиме пісок, адже води річки більше не нестимуть його вниз течією.

А головне, ми втратимо щось невловиме, щось таке, що створює відчуття життя, причетності до природи, єдності із навколишнім світом, простору, спільності і цінності води і річок – живильних артерій, що її несуть.

Річки вмирають мовчки… Саме так, адже річка не здатна себе захистити у суді чи виступити перед депутатами. Вона не здатна оплатити поїздку до Німеччини для голови сільради, директора школи і священика, як це роблять забудовники. Вона не здатна заплатити гроші «зеленого тарифу» у кишені ділків, пообіцяти нову дорогу селу і нові надходження бюджету.

Все, що вона дає, вона дає безкоштовно. Тисячі років. Усім, хто ставиться до неї із повагою, розумінням і турботою. А втратити її легко. Одне рішення влади, один мільйон на домовленості…

І якщо завтра ми їх втратимо, хтось це може навіть не помітити.

Керівник області полетить відпочивати на пісковий пляж чергових Мальдівів.

Власник електростанції прагло слідкуватиме за грошима, що потечуть на його рахунок від закутої у бетон річки…

Села зникнуть, а люди… Виїдуть, забудуть звідки їх коріння…

Риба залишиться на малюнках і у Червоній книзі у розділі «зниклі»…

Туристи-водники поїдуть на гірські річки інших країн, залишаючи гроші тамтешнім господарям садиб, а ті, кому забракне грошей, на смартфонах будуть переглядати фотографії із країн, де «справжнє життя»…

Вода… Буритимуть глибші свердловини, витрачатимуть більше коштів на очистку, селянин чи містянин нарікатиме на великі суми у платіжках і іржаву воду у крані. А згодом забуде смак тієї чистої води.

Але втратимо ми всі. Щось набагато більше. Те, що робить нас людьми і є частиною того, що називається Батьківщина.